Завзятий та енергійний, він ніколи не стояв осторонь важливих подій, не боявся брати відповідальність. Сергій Шилов добровільно пішов на війну, добровільно пішов на завдання… Про жовтоводця-захисника, який віддав життя за Батьківщину, «Жовтоводським вістям» розповіла мама бійця Тамара Яківна Шилова та його однокласник і учасник АТО Сергій Буренко.
Фото з сімейного архіву Т.Я. ШИЛОВОЇ. На фото С.Шилов із сином під час останньої зустрічі
Сергій Шилов народився у 1972р. у Сосновому Бору поблизу тодішнього
Ленінграда. Та сирий північний клімат хлопчику не підійшов, і сім`я мусила переїхати до Жовтих Вод, звідки родом була його мама – Тамара Яківна.
Із 1979 по 1989 рр. Сергій навчався в жовтоводській СШ №11 у спортивному класі, напрямок – плавання, учні систематично займались у басейні. Крім того, хлопець захопився боротьбою. Ходив на секцію карате. “Звісно, вдома відпрацьовував прийоми. Замки в шафах і секретері були позбивані. Сусіди знизу жалілися, що в них лампа ходором ходить. А ще менший братик Костя іноді невдало потрапляв під руку юному каратисту, виникали конфлікти”, – пригадує мама. Через часті нарікання сусідів батьки обміняли двокімнатну квартиру на будинок у приватному секторі, по вулиці М.Фрунзе, де кожен із дітей мав свою кімнату і власний життєвий простір для самореалізації.
З дитинства Сергій виявляв задатки лідера й організатора. Поки хлопця не було вдома, на вулиці стояла тиша і спокій. Коли ж він з’являвся, збігалися сусідські дітлахи і починалася захоплива гра. Сергій завжди був командиром «бойового загону», який успішно долав неймовірні перешкоди.
У шкільні роки хлопець багато читав. Виховувався на пригодницьких романах, герої яких наділені чесністю, готові підставити плече товаришу, захистити слабших, здатні відстояти честь роду й Вітчизни. Захоплювався творами Олександра Дюма. Його улюблений герой – шляхетний Д`Артаньян.
Якось в останньому класі школи, перед випускним, Сергіїв клас виїхав до Інгульця, щоб разом провести час перед тим, як покинути школу. З вихованцями поїхала вчителька, влаштувалися в окремому будиночку. Та раптом нагрянула компанія місцевих хлопців. Почали зачіпати жовтоводських школярів, зав`язалася бійка. Сергій один із небагатьох залишився захищати дівчат. Нападники орудували металевими кийками й ланцюгами. Того дня Сергія привели додому під руки збитого і закривавленого. Два дні він не міг піднятися з ліжка, але ні про що не шкодував – він не зрадив своїм принципам, вчинив так, як мав вчинити.
В армії Сергій служив три роки – на Балтійському флоті у Кронштадті. Повернувся зі служби в 1992р., коли Україна перебувала у великій економічній скруті. Побачивши, що виробництво зупиняється, місцеві заводи приходять у занепад, Сергій вирішив відкрити власну справу. Розпочинав бізнес у Дніпропетровську із кількома товаришами. Спочатку налагодили виробництво етикеток, пізніше виробляли термоусадочні ковпачки для пляшок, упаковки для харчових продуктів.
Тут, у Дніпропетровську, Сергій одружився. В сім’ї народився син Гліб. Батько проводив багато часу із сином, особливо в той період, коли дружина Олена вступила на навчання, аби здобути професію психолога. Гліб був при татові у його робочих поїздках, часто їздили до бабусі в Жовті Води, разом ходили поплавати у басейні. Згодом Сергій влаштував хлопчика на секцію боротьби тхеквондо, слідкував за його успіхами, налаштовував на серйозну працю в цьому виді спорту аж до здобуття чорного поясу.
З особливою турботою Сергій ставився до матері. Тамара Яківна згадує ситуацію, коли в неї загострилася проблема з нирками. “Сергій, не зволікаючи, забрав мене до Дніпропетровська, знайшов досвідчених лікарів, які вдало провели операцію. А головне – все було зроблено вчасно. Тоді ситуація була критичною, адже після попередньої операції в мене й так залишилася тільки одна нирка”. Сергій допомагав матері і в побуті – власний будинок завжди потребує господарських рук. Полагодити, відремонтувати… Він не цурався ніякої роботи в будинку й на подвір`ї.
Коли на Сході України почалися бойові дії, Сергій боляче сприймав повідомлення про втрати. Під час іловайських подій його однокласник і учасник АТО Сергій Буренко потрапив у полон. Дізнавшись про це, С.Шилов залучив своїх давніх знайомих із Донецька: намагався дізнатися місце знаходження полонених, шукав різні шляхи визволення однокласника. Після чотирьох місяців неволі Сергій Буренко був звільнений за програмою обміну полоненими. Сьогодні він працює в міському військкоматі. Чоловік згадує: “Після повернення з полону я перебував на обстеженні у дніпропетровському шпиталі. Сергій Шилов часто провідував мене, говорили про мирне життя та про війну. Щоразу він був усе рішучіше налаштований відправлятися в зону бойових дій захищати країну”.
Сергій Шилов із прихильністю ставився до добровольчого руху, який розгорнувся в Дніпропетровську у відповідь на вторгнення ворога. Наприкінці 2014р. наш земляк примкнув до Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. Він рішуче стверджував: «Дніпропетровськ знаходиться не так вже й далеко від Донецька. Якщо не зупинити противника зараз, він прийде і в наше місто. Я маю захистити свою сім’ю, свою Батьківщину».
Сергій відправився на військові навчання. Згодом був призначений командиром взводу і направлений в зону бойових дій у Маріупольському напрямку. Брав участь у розвідувальних операціях, звільненні Маріуполя від терористичних угрупувань. Лідер Добровольчого українського корпусу Дмитро Ярош особисто вручив йому медаль “За оборону Донбасу”. Серед побратимів Сергій відомий під позивним Грін (отримав його ще у шкільні роки).
Влітку 2015р. Сергій мав можливість на три дні приїхати додому. Коли переступив поріг квартири, син кинувся йому на шию, міцно обійняв і довго не хотів відпускати. Це була їх остання зустріч.
9 липня розвідзагін відправився на чергове завдання. Командир йшов попереду. Сергія не раз оминала куля, він сам жартував: “Я немов заговорений”. Цього разу завдання мало бути нескладним, ніщо не віщувало біди. Однак попереду чекала фатальна несподіванка. Сергій підірвався на міні. Побратими кинулися рятувати командира. Доставили його до найближчого медичного пункту, а потім гелікоптером – до Дніпропетровської лікарні ім.Мечникова. Кілька днів лікарі боролися за життя Сергія: операції, перев`язки, крапельниці… Коли приходив до свідомості, дружина домовлялася з ним поїхати до Польщі на реабілітацію. Він очима відповідав, що згоден – говорити не міг. Однак не судилося. 16 липня Сергій пішов із життя.
С.Буренко констатує: «Як командир Сергій не повинен був брати безпосередньої участі у тому розвідзавданні. Його роль – координувати дії підлеглих. Однак серед добровольців було мало бійців із професійною підготовкою в регулярній армії, зате було багато молодих хлопців, декому всього по 18 років. Сергій турбувався про них, намагався підстрахувати».
У медичній довідці Сергія із с.Гнутове Донецької обл. зазначено: “Осколкове поранення з ушкодженням кишечника та відкриті переломи кінцівок внаслідок військових дій в зоні АТО”. Та, попри таке красномовне свідчення лікарів, Сергію Шилову до сих пір не присвоєно статус учасника АТО. Адже добровольчі загони “Правого сектору” не визнані офіційними військовими формуваннями, а рідні загиблих не мають жодної підтримки держави.
Гліб був на батькових похоронах. Зараз хлопчику 10 років. У його кімнаті є куточок тата. Тут стоїть фотографія Сергія, його особисті речі: окуляри, рукавички й інше. Сюди хлопчик нікого не пускає – це місце священне. Він немов відчуває відповідальність за збереження речей і самої атмосфери присутності тата. А ще хлопчик старанно намагається виконувати батькові настанови: гарно навчається в школі, відвідує секцію плавання й карате, а рідні докладають усіх зусиль, щоб Сергієві мрії про сина обов’язково здійснились.
P.S. Розпорядженням міського голови м.Жовті Води від 31 грудня 2015р. вулицю М.Фрунзе перейменовано на вулицю ім.Сергія Шилова.
Тетяна КОРОБЕЙНИКОВА, Жовтоводскі вісті
