Знать бы хотя бы где ты и с кем ты,
Тепло ли там, я-то на твоей планете,
Слать бы тебе конверты как Кай Герде,
Кубики изо льда прямиком в никуда
«Бумбокс», «Та, що…»
…Жила собі та була собі дівчинка. Гарна, мов лялечка, вона росла в атмосфері любові мами і бабусі, бо була єдиною донькою та онукою. У неї досить рано зявився потяг до віршів, які з часом познайомили світ з дуже цікавою і рано сформованою особистістю.
Аня успішно закінчила Жовтоводську гімназію імені Л.Українки і вступила на заочне відділення Київського політехнічного, а ще в неповні 17 років її взяли працювати в газету «Событие». Так Анна Смольська стала наймолодшими журналістом у місті Жовті Води.
Вона не боялася братися за найважчі теми. Сміливо, під своїм прізвищем Аня критикувала місцеву владу, писала на кримінальну і проблемну тематику. Її колеги і сьогодні згадують, як ця тендітна дівчина, схожа на казкову принцесу, рішуче пішла за адресами самогонщиків та наркоманів, викриваючи це соціальне зло.
Зовсім скоро в А.Смольської зявилася власна колонка з її фото в газеті, де вона знов-таки сміливо висловлювала свої думки з того чи іншого приводу. І читачі, дивуючись її дорослому підходу до справи, з нетерпінням чекали наступного виступу молодої журналістки. Не всі були згодні з її точкою зору, але авторка на це не зважала – вона вміла збурити громадську думку.
Таку позицію і професійну хватку помітили колеги і запрошували її попрацювати на час відпусток у газеті «Трудова слава» від Схід ГЗК. Також запропонував співпрацю головний редактор Інтернет газети «Имеется мнение» Михайло Мурашкін.
Як пригадують друзі Ані, вона була дуже доброю людиною, яка любила і жаліла домашніх тварин. Якось вона завітала у міську газету «Жовтоводські вісті» тільки для того, щоб дати оголошення: «Віддам кошенят у хороші руки». З особливим трепетом Анна Смольська ставилась до дітей, а свою двоюрідну племінничку просто обожнювала. Її великою пристрастю стала поезія. У 2008 році дівчина одважилася і послала на обласний конкурс «Молода муза» власні вірші, які завоювали Гран-прі. Тоді ж у газеті «Событие» зявилась стаття «Молода муза Анна Смольська», а її саму було прийнято до Союзу письменників Південного Сходу України.
Життя набирало обертів, а кожен день був ущерть наповнений новими думками, зустрічами, цікавою роботою, яка вабила все більше. Історія цієї обдарованої від природи людини стала все більше схожа на казку тоді, як Герда(творчий псевдонім А.С. – Авт.) зустріла свого Кая. Ним і став Михайло Мурашкін, який на одному із свят у кафе, де зібралися його співробітники по Інтернет газеті, запросив Аню на повільний танець. Той день став своєрідною точкою відліку кохання двох талановитих журналістів.
Телефонні дзвінки, спілкування у всесвітній мережі, їхні зустрічі, на які Михайло поспішав з Києва до коханої в рідні Жовті Води, — все це призвело до того, що за кілька місяців романтичних стосунків молоді люди стали жити разом. Аня переїхала до Михайла в столицю, де мала змогу творчого зросту, тож і закінчила Інтершколу.
Стрімкий, красивий, майже службовий роман набув свого логічного завершення 19 вересня 2010 року – у день їхнього весілля. Друзі і родичі раділи за молодят, захоплювалися їхніми стосунками, а ще були свідками, коли під час свята молода дружина прочитала щасливому чоловікові такого зворушливого вірша, що в багатьох від хвилювання защипало в очах і перехопило подих. Сльози заблищали не тільки в Михайла, коли вона вручила йому гарний фотоальбом, де, крім фотографій, були перші їхні квитки в кіно, роздрукована спільна переписка в Інтернеті – словом речі, дорогі їх обом.
Здавалось, їхнє щастя триватиме вічно. Так, як у казці: «І жили вони довго і щасливо». Але в один день все покотилось: стрімко, безжально, невідворотно. У середині січня Ані раптом стало зле – замучили нудота і втрата свідомості. Пробували обійтися власними силами, без медиків, але за кілька днів були змушені викликати «швидку».
У своєму щоденнику в Інтернеті Аня напише: «Мене починають возити по всіх лікарнях Києва. Мене допитують, чим фарбувала волосся, які пігулки пила, чи робила аборт, що їла і де відпочивала – все точнісінько по Хаусу… Але зізнаватися мені ні в чому… Мене перевозять зразу в реанімацію під крапельниці. Ситуація вже така, що просто від крапельниць мені не стає краще… Гемоглобін у мене 22, при 15 – помирають, за нормального життя був 147. Порівнювати є з чим. Мені небагато залишилось, ще трохи вниз, і прощавай, життя… У мене не поміщається в голові — це ж абсурдно, мені – 21 рік. куди ж мені помирати, залишити молодого вдівця і маму, які незрозуміло як будуть жити, всі ці памятники-катафалки, цього просто не може бути!…»
Ця мужня дівчинка відверто опише всі свої страждання не для того, аби розчулити когось, а щоб скористатися нагодою і хоч у такий спосіб висловитися. Останні її рядки сповнені щему: «Спасибі всім, хто памятає мене і розуміє, що відбувається. Дорогі, я думаю про вас… З любовю».
Жоден київський медик так і не зможе знайти дійсну причину її стану. Поки лікарі мучитимуть Аню всілякими болючими обстеженнями і розводитимуть руками від безсилля, жовтоводці будуть діяти. У рідному місті знайомі і незнайомі люди збиратимуть кошти на її лікування. Друзі подружжя — Григорій Разумовський та Оксана Бондар триматимуть постійний звязок з Михайлом Мурашкіним і переказуватимуть на його банківську карточку зібрану готівку. Редактор газети «Трудова слава» Олена Боровкова звернеться за допомогою для Ані на підприємства, до силових структур Жовтих Вод. На її дзвінок відгукнеться начальник міського відділу міліції Віталій Костюк – всього за 20хвилин потому він приїде в редакцію газети і привезе власні гроші.
За здоровя А.Смольської замовлятимуть церковні служби, Михайло готуватиме все до транспортування дружини літаком за кордон, в ізраїльську клініку, але одного дня все це втратить свій сенс. Звістка про те, що Ані більше немає стане особистим горем для тих, хто її знав.
Я буду в білому… Зайве діли на два.
Коли повернешся, у світі не буде місця.
І десь на дні застиглого передмістя
Не спомин прийде, а світова біда.
Мій білий траур, мій філігранний сум.
Жовтневий дощ нам заливає джаз у вухо,
Коли повернешся, у мене не стане духу,
Щоб заглушити в серці болючий шум.
Жодна людина не захоче повернути собі ні копійки зібраних коштів. Уже після поховання, на якому плакатимуть усі, хто всього пять місяців тому радів за молодят на їхньому весіллі, Михайло розмірковуватиме, як краще вчинити із пожертвуваними грошима. Він подумки звернеться до Ані та отримає відповідь: створити фонд допомоги дітям. Фонд «Герда» імені Анни Смольської діє за принципом допомоги дітям, які більш за все обділені теплом та турботою. У Центрі соціальних служб для сімї, дітей та молоді беруться дані про знедолених малюків, а потім представники фонду разом з «Майстернею свята», яка працює в Жовтих Водах, ідуть до них і влаштовують їм справжнє свято з подарунками і солодощами. У місті знаходяться небайдужі люди, котрі за велінням душі виділяють для таких діток іграшки, кондитерські вироби тощо. Тож на рахунку фонду уже десятки добрих справ.
Вже рік минає, як полишила світ Анна Смольська. Михайло не знімає з правої руки обручки і досі вважає себе одруженим на Герді. Він не змирився з цією втратою, його біль ніскільки не поменшав – він просто навчається жити з усім цим.
За своє таке коротке життя Аня встигла багато зробити: попрацювати у кількох газетах, напитати вірші і картини, закінчити телевізійну Інтершколу, створити сімю, майже отримати фахову вищу освіту. Вона не встигла народити дитину, залишити на цій землі своє продовження. Але вона залишила після себе свої чудові вірші, які днями вийдуть з друку у Жовтоводській друкарні «Норма». Діє благодійний фонд з її іменем. І сьогодні всі бажаючі зможуть зайти на сторінку Герда Смольська, що в «В контакті», і пересвідчитися навіч, якою світлою була ця поцілована Богом людина.
Олена Чернявська
А.С.Винниченко, класний керівник, викладач всесвітньої літератури Жовтоводської гуманітарної гімназії: «Мене вразило те, що ще в 7-у класі на конкурсі капітанів у грі клубу веселих і винахідливих, де треба було написати буріме, Аня написала класичне рондо – жанр досить важкий. А вже пізніше, коли ми готували її роботу у секції «Літературна творчість» у Малій академії наук, вона легко написала вінок сонетів і завоювала по балах перше, а фактично друге місце. Потім були інші конкурси, на яких гідно оцінювали її вірші, написані в класичному стилі. Власне вона називала себе прибічником класичної поезії. Перспективи у творчості у неї були серйозними».
О.В.Боровкова, редактор газети «Трудова слава»: «У 2006 році, коли я працювала в газеті «Событие», ми дали оголошення про пошук другого журналіста. Приходили люди різного плану, але для нас важливим була не фахова освіта, а здібності. І прийшла до нас Аня, яка розповіла, що по закінченні гімназії вступила на бюджетній основі на заочне відділення КПІ і хоче працювати за профілем. Коли ми порівняли виконане нею наше завдання з іншим претендентами, то вона однозначно виграла, незважаючи на свій юний вік. Тут зіграло все: творчий підхід, уміння писати, відчуття теми. В ній поєдналися мякість, ніжність та слабкість з якоюсь силою – вона була готова відстоювати свою позицію, вміла аргументувати її. Вона була смілива, рішуча і талановита, мала велике майбутнє».
