Жовтоводська авторка Марія Яківна Макрушина створила цілу збірку гуморесок українською мовою та видала електронну версію. Де можна їх почитати, чому поетеса перейшла на гумор та сатиру та про що мріє, вона залюбки розповіла нашому кореспонденту.
Жовтоводська авторка Марія Яківна Макрушина
Вірші Марія Яківна почала писати ще у шкільні роки. Коли вже дорослою працювала на Фабриці штучного хутра, писала сценарії для корпоративних свят, інколи й у віршованій формі, були також написані вірші-поздоровлення з нагоди різних свят.А от саме творчістю почала займатися наприкінці 2013-го року, – вважає пані Марія.
– Мабуть, мене надихнули події, що відбувалися в країні: ця нова «перебудова», нові очікування, негаразди. Все це було важко переживати. Окрім того, були проблеми і в родині. Мабуть, щоб легше було пережити все це, мозок почав мені підказувати гуморески, та ще й українською мовою (раніше я ніколи не писала українською, більше лірику, поздоровлення – російською). Перша гумореска «Малина» мені «прийшла» на роботі. Вона склалася сама по собі, ніби хтось навіяв. Далі була гумореска «У Європу»: нам тоді багато розповідали, як ми будемо дуже швидко бігти «у Європу із села». Ну, а далі пішло й пішло. Кожен з нас реагує на те, що відбувається: хтось лає владу, хтось захищає, а я намагаюся показати все це з різних боків. Коли проблеми висміюєш, люди, мені здається, набагато глибше розуміють їх.
Потім у Жовтих Водах була заснована літературна студія «Горицвіт» на базі Центральної бібліотеки. Ініціаторами були Сергій Комар, Іван Шевчук, я і моя донька – Вероніка Давидова. Ми хотіли об’єднати жовтоводців, котрі пишуть літературні твори й видати книгу. Нам вдалося видати одну збірку «Жовтоводські світанки». У цій збірці є мої вірші, тільки російською, гуморесок там не було, хоча я вже почала їх писати. На той момент я вважала, що це не дуже серйозне захоплення. На засіданнях студії учасники читали свої твори. Багато хто пише дуже гарно, але, переважно, сумно: про наших бійців, про АТО, про розстріли на Майдані… Я іноді, слухаючи, просто сиділа й плакала. Дуже важко… По телевізору весь час жахливі новини, на літературній студії – знову ці ж розмови. А людям потрібна якась віддушина. Саме це я побачила у гуморесках. На наших зустрічах мене з часом почали вже питати, чи буду я читати гуморески: люди їх чекали. Я бачу в цьому позитив: неможна весь час жити у напрузі, весь час тужити чи обурюватися.
– Чому вирішили зробити електронну версію Вашої збірки?
– Я хотіла, щоб мої гуморески почули більше людей – не заради слави, а заради того, щоб хоча б трохи полегшити наше складне життя. Крім того, у мене є мрія- видати друковану збірку і передати її в зону АТО. Хлопці не винні, щотак склалося в нашій країні. У нас останні роки напруга, а у них – навіть не уявляю… Я думаю, якби вони у вільний час почитали, може, їм стало б трохи легше– посміялись або над чимось замислились. Таким чином я б хотіла зробити свій, так би мовити, волонтерський внесок. Волонтерство може бути різним: хтось – одяг чи їжу возить, хтось – ліки, хтось ремонтує техніку, а бійцям потрібен і настрій. Буду звертатися й до наших підприємців, щоб все-таки видати друкований варіант. Трохи хотіла б лишити в місті (для близьких, для бібліотеки), а решту відправила б нашим бійцям. Така в мене мета. Для накладу у 200 екземплярів потрібно близько восьми тисяч гривень. Остаточна сума залежатиме від друкарні, матеріалів тощо. Щодо електронної версії, то це перший крок.
– Де саме розміщено електронний варіант збірки?
– Він розміщений на Українському авторському порталі. Цей портал гарантує захист авторських прав. У збірці – 23 гуморески. Називається вона «Електронні ховрахи», – це назва однієї гуморески, написаної на реальних подіях. До речі, переважна більшість гуморесок створені «на реальних подіях». Я працюю на підприємстві, тож мені люди часто розповідають якісь кумедні випадки з життя. «Монолог середньостатистичного чоловіка» – це теж трохи перероблена реальна історія, яку розповіла співробітниця. Коли у газеті «Вісник краю»цю гумореску прочитали мої колеги, почали сміятися: «Десь ми вже чули таку історію!» У житті стільки різноманітного смішного, цікавого. Ми не завжди це помічаємо. Хтось розповів і забув, а я запам’ятовую.
– Мені відомо, що Ваша дочка Вероніка Давидова – літературний редактор. Вам, мабуть, у цьому сенсі пощастило?
-Так! – сміється Марія Яківна – Вона у мене і перший критик, і редактор, і шанувальник! Мене радує те, що їй подобається, те, що вона вважає, що мою творчість, як-то кажуть, «не соромно людям показати». До речі, вона й книжку зверстала. І взагалі я до неї дослухаюся. Вероніка не хвалитиме, коли щось не так: «тут рядок завеликий», «тут ритм збився», «треба тут допрацювати і тут». Звичайно, я сумнівалася, хвилювалася. На Українському порталі є незалежний літературний редактор. Оскільки моя книжка пройшла модерацію, вважаю, що й справді не соромно.
– Ким хотіли стати у дитинстві? Як розвивався літературний хист?
– У технічній сфері ніколи не хотіла працювати. У школі в мене дуже добре вдавалося писати твори. Я навчалася у 1-й школі, все життя мешкаю у Жовтих Водах. Моя вчителька вважала, що я піду в гуманітарну сферу, але батько «відправив» мене вчитися в наш промисловий технікум, де я отримала спеціальність «радіотехнік», а потім пішла працювати на завод «Електрон». Заміж вийшла рано, народила дочку, тож було вже не до творчості. Мої літературні здібності заснули надовго. Знаєте, є такий вислів: «Коли у житті все добре, ніхто про кохання не пише». Вірші народжуються у процесі якоїсь душевної роботи, коли у житті трапляються якісь негаразди, втрати чи розчарування – в особистому житті або навколо. Або ж треба вирости духовно, щоб віршами передавати свої думки людям. Я вважаю, що не кожен хто складає вірші, має право їх оприлюднювати. Бувають вони і неякісні, і недостатньо відпрацьовані. Може, є ідея, глибока думка, а вірш недолугий… Оскільки я все життя працюю у відділі контролю якості, то дуже прискіпливо ставлюся до питання якості вусьому. Якість – на першому плані– у роботі, у життійу творчості.
– Що порадите тим, хто пише, але складає свої твори у шухлядку?
– Приходьте на літературну студію. Потрібно читати свої твори, спостерігати, як на них реагують люди. Це дуже стимулює до творчості. Коли є відгук, коли розумієш, що комусь це потрібно, комусь це цікаво, тоді з’являється стимул.
– Наскільки я зрозуміла, на цьому порталі можна придбати Вашу книгу? Скільки вона коштує?
– 17 грн.
– Скільки? Це смішна ціна.
– Я поставила таку ціну для того, щоб якомога більше людей могли її придбати. Єдина річ, яка дещо відлякує покупців: там потрібно зареєструватися, як у будь-якому електронному магазині. Насправді, це дуже легко й швидко. І за такою ціною це можуть собі дозволити багато хто.
– Які маєте творчі плани?
– Плани – не зупинятися! Мені дуже хотілося б знати думку читачів. Я готова її вислухати, мені можна написати на електронну адресу [email protected] або на мою сторінку у Facebook
Отже, якщо бажаєте підтримати жовтоводську авторку гуморесок, заходьте за цим посиланням
ЕЛЕКТРОННІ ХОВРАХИ
гуморескаМарії Макрушиної
Степана вдома зовсім не шанують,
Не слухають, що каже. Він мовчить.
І на роботі з нього всі глузують:
«Мовчи вже краще, будеш ще нас вчить!»
А він так хоче, щоби поважали,
Сприймали кожне слово, як наказ,
І слухати його за щастя би вважали
І байдуже йому, що малий слів запас.
Почув Степан, що є такі забавки,
Як розмовляючі коти і ховрахи.
Не лізуть вони з власними думками,
Повторюють лиш те, що скажеш ти.
Степан купив п’ять ховрахів пухнастих,
Розставив у кімнаті по кутках,
Одного в центрі. Та як крикне: «Здрасьтє!»
Ховрах здригнувся: «Здрасьтє», — пропищав.
А потім другий, третій, всі по черзі —
Три рази повторив кожен ховрах
Вітання із Степаном, наче челядь,
Перед якою пан або монарх.
Степан розправив плечі, руки в боки:
«От бач, і говорити я мастак,
Й думки приходять в голову глибокі».
І ховрахи сказали: «Так-так-так!»
Тепер Степан чимдуж біжить з роботи,
Не до дружини йде — до ховрахів.
Біжить до тих, хто всі «думки глибокі»
Повторює по декілька разів.
Степан повірив, що багато знає,
Дивитись на людей вже став згори,
Говорить повну дурість і вважає,
Що перед ним ті ж електронні ховрахи.
Людмила Новошевська, фото Євгена Новошевського, ІА «Имеется мнение»
