Наше місто має славне історичне минуле. Усім відома битва під Жовтими Водами в 1648 році, коли війська Богдана Хмельницького розгромили польських шляхтичів. Долину річки Жовтої з її притоками із заростями очерету, верб за старих часів називали урочищем Жовті Води. Свою назву річка й долина отримали від запорізьких козаків за жовтий колір річкової води, яка місцями обмивала виходи залізної руди. Переправа на річці Жовтій називалася Жовтим Бродом.Це місце відносилося до так званого «Дикого поля», «Пусто-поля» чи «Чисто-поля». На цьому Дикому полі рятівними оазами були лише нечисленні ріки та декотрі балки, на берегах і схилах яких утримувалася, часом і в пекуче, сухе й безводне літо, лісова й трав’яна рослинність. В історії запорізьких козаків балки, яри й байраки мали певне значення як пункти поступової колонізації великої, дикої й пустельної степової рівнини: «по цих угіддях запорізьке військо володіло й промисли свої мало», тобто, в балках чи біля балок закладали спочатку бурдюги, потім зимівники й нарешті села сімейних і несімейних запорожців. Тут стояли козацькі зимовники (хутори). Перші поселення по річці Жовта з’явилися в середині XVІІ століття, спочатку хутір запорізьких козаків, а потім село Жовте. Зі степових балок найбільш відомими були: Дубова чи Гайдамацька, що виходила до лівої притоки Інгульця Саксагані й балка Княжі Байраки, що починається від лівої притоки Інгульця Жовтих Вод і виходить до правої притоки Дніпра Мокрого Омельника. Загальний напрямок останньої балки — з південного заходу на північний схід, загальна довжина — 15 верст, найбільша глибина — майже 60 сажнів по вертикалі. За переказом, ця балка отримала свою назву від котрогось із князів Вишневецьких, який висушив усі водяні джерела у власній землі, щоб заморити спрагою своїх селян, і мучив їх ще довго навіть після своєї смерті. В історії запорізьких козаків балка Княжі Байраки стала дуже відомою як місце першої битви гетьмана Богдана Хмельницького з поляками на Жовтих Водах.
22 квітня 1648 року у суботу Богдан Хмельницький з запорозьким військом вийшов з Січі назустріч неприятелю після того, як союзник Богдана Хмельницького перекопський мурза Тугай-бей з татарами (бл.500 чол.), який стеріг на північному заході від Січі єдину дорогу, що вела з Чигирина на Запорожжя, затримав близько 10 підозрілих осіб, які на допитах підтвердили, що вони є польськими шпигунами, і показали, що проти повстанського війська вже вислані два великих загони — один шляхом, інший по Дніпру на Кодак. Козацьке військо, кількістю близько 2000 чоловік було скероване на північний захід шляхом, що вів на Крилів, та далі — на Чигирин. Козаки обійшли Кодак (за іншими джерелами вони взяли під свій контроль фортецю), де був дислокований польський гарнізон, і, піднявшись вище, йдучи вздовж Базавлука, вийшли на Чорний шлях — дорогу, протерту у Дикому Полі татарськими наїздами на Україну. У верхів’ях р.Саксагані, майже на кордоні сучасних Кіровоградської та Дніпропетровської областей, 19 (29) квітня повстанці зустріли переяславський реєстровий полк, що йшов у передній сторожі польського авангардного війська. У досить кривавій сутичці татари розбили цей «кошик» —(малий табір). Пізніше, через день-два Б.Хмельницький з військом дійшли до Жовтих вод і Княжого Байрака, що у 45 км. від сучасної Олександрії, біля сіл Попельнасте та Григорівка, де облаштували козацький табір із возів, земляних укріплень тощо. При цьому Дмитро Яворницький у своїй «історії запорозьких козаків» вважав за необхідне пояснити, що під «Жовтими Водами» мається на увазі не балка Дніпра, а болотисті витоки невеличкої степової річки Жовтої — лівої витоки Інгульця. Це видно із листа самого Б.Хмельницького до царя Олексія Михайловича від 8 червня 1648 року, де гетьман писав: «Господь Бог допоміг нам здолати (поляків) на Жовтій Воді, в полі, посеред дороги запорозької».
Ще рухаючись до Жовтих Вод Хмельницький отримав детальні відомості про план польського карального війська. Суть плану полягала у тому, що авангард польського війська складався з двох частин: одна під орудою сина коронного гетьмана Стефана Потоцького та комісара Шемберга (6,12 і навіть 20, за різними джерелами, тисяч) — йшли на південь суходолом. Тобто тим же шляхом, яким рухались на північ запорожці. Інша частина — реєстрові козаки та частина жовнірів (від 3 до 5-6, за різними джерелами, тисяч) під орудою Барабаша — спускалась Дніпром у човнах. (Обидві частини повинні були з’єднатися під Кодаком з тамошнім гарнізоном, після чого, згідно наказу «пройти степи та ліси, зруйнувати та знищити до тла мерзенне скопище козаків і привести зачинщиків на праведну страту», «Йди, сказав старий Потоцький своєму двадцятишестилітньому сину, ніжинському старості Стефану, — і нехай історія напише тобі славу». Інші гетьмани з коронним військом обіцяли йти за Стефаном Потоцьким слідом.
0тже, щоб мати хоч якийсь шанс на успіх Б.Хмельницький мав діяти швидко і рішуче. Початок був. Кодацький гарнізон був роззброєний і фортеця належала козакам. Наступним кроком Хмельницького було залишення табору під Жовтими Водами і несподівана поява біля Кам’яного Затону (сучасне с.Дніпрокам’янка Дніпропетровської обл.), де через посередництво агентів він зумів переконати реєстровців приєднатись до повстанського війська, відразу по прибуттю до Кам’яного Затона реєстровці 24.4(4.5).1648 повстали, перебили своїх командирів та жовнірів, були привезені до Жовтих Вод на конях Тугай-Бея і у той же день, 4 травня, керовані Філоном Джалаліем і черкаським сотником Б. Товпигою, з усім провіантом та гарматами (польових гармат у них було більше 10) стали невід’ємною частиною повстанського війська. При цьому Тугай-бей з татарами перебував не у самому козацькому таборі, а осібне — для засідки.
Дмитро Яворницький так змальовує диспозицію супротивників та майбутнє поле бою напередодні битви. Річка Жовті Води, притока Інгульця або Малого Інгулу, утворює у верхів’ях дві гілки — західну, більш значну, що називається зараз річкою Жовтою, та східну, менш значну, що є тепер Очеретяною Балкою, між цими двома гілками утворюється щось на зразок півострова, що у середині ХVII ст. був вкритий лісом, який був продовженням Чути та Чорного лісів і називався «суперником з Чорним». Цей півострів доступний був лише з одного — північного боку, з решти сторін — східної, західної та південної — був неприступним. У хащі, біля лівого берегу Жовтих Вод і засіли козаки Богдана Хмельницького, окопавшись земляним чотирикутником і закріпившись табором, тобто декількома рядами зчеплених між собою обозних возів.
Хмельницький добре знав, що Стефану Потоцькому не минути Жовтих Вод, адже саме тут було найвигідніше для військової справи місце. Тут можна було знайти серед степової пустелі і воду, і ліс, і корм, і прохолоду, Та й до того ж, лежало воно на прямому шляху від західної околиці Запорозьких Вольностей до Січі і являло собою узвишшя, що панувало над усією навколишньою місцевістю.
І козацький гетьман не помилився. Потоцький, не підозрюючи про засідку, 4 травня підійшов до правого берега Жовтих Вод, і вже був майже переправився на лівиці, але тут був зустрінутий запорожцями, що швидко вдарили йому назустріч та приголомшливою звісткою про повстання реєстровців. Потоцький наказав війську переправитися назад — з лівого на правий берег, де, тут же, ними було збудоване укріплення (за точним визначенням Мариана Дубецького, під 48°29′ північної широти та 51°20′ східної довготи) майже аналогічне козацькому на протилежному боці річки. Бони збили чотирикутником вози, обкопали їх на версту (1,07 км.) кругом валом і поставили гармати. Козаки, з свого боку, також ближче висунулись до Жовтих Вод. Цього ж дня, але пізніше, до свого табору приєднався і сам Богдан Хмельницький, з реєстровцями Філона Джалалія, що, з’явившись біля Жовтих Вод, злізли з татарських коней, демонстративно пройшли повз польський табір, символічно вистрілили з рушниць, і подались до табору запорожців, чим, ледве не повністю, здеморалізували поляків і подали приклад решті реєстровців, які, поки що, перебували у польському таборі. Наступного дня, за їх прикладом до повстанців перейшли й реєстровці Шемберга.
День 4 травня закінчився тим, що прибулий Хмельницький послав через болото до Тугай-бея козака з проханням поспішити до нього на допомогу. У відповідь Тугай-бей надіслав незначний загін ногайців у тил до поляків. Ногайці нічого серйозного не заподіяли, проте, можливо саме завдяки їх появі позаду своїх позицій, Стефан Потоцький зрозумів, що сподіватися йому на перемогу нічого і вирішив укріпити й утримувати зайняту ним позицію до підходу основних сил польського війська.
Але вже незабаром, після першої розвідки, з’ясувалось, що Стефан Потоцький зі своїм військом перебуває у більш ніж критичному стані. Попереду стояли запорозькі козаки, посилені реєстровцями Ф.Джалалія, праворуч протікала річка Зелена — притока Інгульця, паралельна Жовтим Водам, ліворуч тягнулась балка Княжі Байраки, вкрита дрімучим лісом, що мала 60 сажнів глибини крутого схилу, і закінчувалась річкою Великим Омельником. Звісно, що зваживши на такий кепський стан справ, Потоцький, вже вкотре, наказав ще сильніше укріпитися.
Зрештою, поляки зробили біля лівого берега Жовтих Вод продовгувате коло, залишивши з його південного боку вхід, захищений шанцями, що мали вигляд напівкіл, внутрішнім боком звернутих до поля. Всіх цих шанців було 6 головних та по 3 з кожного боку та в’їздних воріт. Вони йшли паралельно один одному, утворюючи чотири ешелони укріплень. Крім того було зроблено ще й 6 інших шанців, звернутих до укріплень відкритими дугами, утворюючими свого роду «вулицю», яка йшла від поля до головних окопів, по три з кожного боку, один за іншим «банкетами». Один з шанців, де була, начебто криниця, замикав у кінці «вулиці» ворота. Таким чином, все укріплення польового табору являло собою обширне овальне коло що заключало у собі 234 сажні (сажень —2,13 м.) з півдня на північ, і дещо більше зі сходу на захід.
Стратегічне становище війська Хмельницького було вигіднішим вже тому, що було вкрите лісом і давало таким чином можливість козакам у разі потреби вільно відступити до своїх, відстань між таборами супротивників була не більше 2,5 верст, так що вони могли вільно бачити один одного.
Справжня битва розпочалась 5 травня. Початок їй поклали герці понад річкою та дрібний бій, що розпочався атакою реєстрових козаків, які, таким чином, мабуть, воліли довести свою відданість справі визволення України, чимдалі бій ставав сильнішим. У той час як запорозька піхота, підтримувана гарматним вогнем, із завзяттям кинулась на ворожі окопи (шанці) і здобувши їх почала заганяти поляків у самий їхній табір, Хмельницький з кіннотою та татарами переправився через річку «в іншому местцу» і ударив на ворога з тилу. Битва тривала цілий день. Зрештою, втративши декілька тисяч убитими, Стефан Потоцький вирішив відступити. Спочатку поляки відступили у свій табір і розпочали переговори з Хмельницьким. Було майже домовлено, що вони передадуть повстанському війську порох та гармати, а самі відійдуть до Крилова. За одними даними — супротивники таки домовились, а за іншими — на ці умови, начебто, не пристав Тугай-бей, якому хотілось пограбувати польський обоз. Як би там не було, а наступного дня поляки почали відступ, покладаючись на власні сили, або результати домовленості.
Шлях відступу заздалегідь був передбачений Б.Хмельницьким. Там стояв Тугай-бей з татарами, і, крім того, гетьманом до Княжих Байраків був відряджений з тисячею козаків Максим Кривоніс (Перебийнос), шотландець за походженням. Їхнім завданням було перекопати у балці всі шляхи, зробити засіки, накидати каміння, словом, перетворити дорогу на непрохідну.
Отже, наступного дня (6 травня), перед обідом, військо С.Потоцького, упорядкувавши свій табір почало відхід, маючи на меті вихід на шлях до Сміли та Корсуня. Саме обабіч того шляху і знаходилися рокові для них Княжі Байраки. Коли поляки, переслідувані військом Б.Хмельницького, дійшли до балки, спереду на них ударив Тугай-бей з татарами. Стріли хмарами полетіли в обличчя шляхті, вони пробивали наскрізь і калічили людей та коней. Рятуючись від татарських стріл, польський табір звернув на схід, до Байраків, де відразу був атакований козаками Б.Хмельницького. Додамо, що ці та подальші події відбувалися вже на самому терені теперішнього села Попельнасте Олександрійського району Кіровоградської області.
Між тим ногайці хмарами кинулись на польський обоз, не припиняючи при цьому обстрілу шляхти з луків. Поляки прискорили рух, увійшли в яр… але далі не змогли зробити ані кроку, адже їхній подальший шлях мав би пролягти через буєраки вкриті лісом, переритою козаками землею та накиданими (козаками ж) деревами та камінням — отже, був зовсім непрохідним. Звернути вбік було неможливо, бо вози вгрузали у болотисту землю, коні падали… Тугай-бей відбив у поляків гармати і татари почали стріляти з них по їхніх же недавніх господарях. Тоді поляки почали швидко обкопуватись валом, покидали рушниці, вишикувались у чотирикутник і почали відбиватися шаблями, палицями, або й просто камінням. Але, навіть ця шалена хоробрість не допомогла їм. Татари вдарили відразу з чотирьох боків, перекинули чотирикутник поляків і зійшлися всередині його з протилежних боків. Зчинилася нечувана різанина, у якій до ночі всі жовніри були перебиті, або, принаймні, поранені. Врятувались лише 2-3 старшини, яких козаки полонили та відправили чи то до Чигирина, чи то до татарської неволі (за іншими данними — близько 3000 жовнірів потрапили у полон, але це вельми малоймовірно) та один жовнір, переодягнувся селянином і приніс М.Потоцькому до Корсуня звістку про загибель його сина з усім військом.
Перемога української армії під Жовтими Водами сприяла розгортанню національно – визвольного руху по всій Україні. Битва на р. Жовті Води, яка завершилася 16 травня повним знищенням королівського війська є однією з найславніших сторінок воєнної історії українського народу. Після Жовтоводської битви події Національно-визвольної війни вийшли далеко за межі урочища Жовті Води. А в районі Жовтоводської битви збереглися пам’ятки, пов’язані з нею. Неподалік від залізничної станції Жовті Води височіє могила (курган), яку в народі досі називають Богдановою. За переказами, тут був командний пункт Б.Хмельницького під час Жовтоводської битви. До кінця XVІІІ століття тут проживало вже більше 200 чоловік, основні заняття – хліборобство і скотарство. Наприкінці XІX ст. у басейні річки Жовта були виявлені багаті поклади залізних руд. У 1895 році починається розробка залізорудного кар’єру і водночас розбудова селища Жовта Ріка року. 1895 рік вважається датою заснування селища Жовті Ріка. Напередодні Другої Світової війни у селищі було 25 вулиць. На той час тут проживало 6,5 тис чоловік. 13 серпня 1941 року селище Жовта Ріка було окуповане німецькими військами. 20 жовтня 1943 року, після форсування річки Дніпро, радянські війська під командуванням генерала армії І.С.Конєва звільнили селище Жовта Ріка від німецьких окупантів.
У 1950 році знайдено уран, що стало другою визначною подією в історії міста. 24 липня 1951 року постановою уряду створено Східний гірничо-збагачувальний комбінат, який є найбільшим у Європі виробником природного урану. На його базі місто і виросло. Селище міського типу Жовта Ріка 22 травня 1957 року Указом Президії Верховної Ради УРСР перейменовано у місто Жовті Води, а біля входу на стадіон споруджено пам’ятник Богдану Хмельницькому. У 1987 р. у Парку Слави, в центрі міста Жовті Води, споруджено прекрасний пам’ятник Б.Хмельницькому та його соратникам-полководцям Івану Богуну і Максиму Кривоносу.
