У 1981-83 роках Олег Леонтійович Лукашевич проходив строкову службу в Афганістані. Служив у розвідвзводі 154-го десантно-штурмового батальйону заступником командира взводу. Брав участь у виконанні бойових завдань у містах Мармол, Герат, Мазарі-Шариф та ін. Демобілізувався із Джелалабаду із званням сержант. Пізніше навчався у Гірничому інституті. Військова кафедра інституту, яка готувала танкістів, присвоїла Олегу Леонтійовичу звання офіцера. Здавалося б, на цьому і вся військова кар’єра. Однак через багато років чоловікові довелося згадати навички і знання військової справи. Із липня 2014 р. по вересень 2015 р. Олег Лукашевич служив у зоні АТО командиром розвідувального взводу 17-ї танкової бригади.
Олег Леонтійович Лукашевич
– Чим Ви безпосередньо займалися в зоні АТО?
– Мені пощастило в тому, що не довелося змінювати військову спеціальність: як в Афганістані, так і в зоні АТО я збирав розвіддані. У військовій частині мені одразу присвоїли звання капітана і призначили командиром 1-го взводу (розвідвзвод). Крім збору розвідданих, ми здійснювали охорону батальйону під час запуску безпілотників.
– Який момент був найважчим?
18 вересня 2014 р. нашому взводу довелося витримати тяжкий бій під смт Калиново. Це було моє бойове хрещення. Ми натрапили на чеченців. Під час бою вони підбили одну нашу БМП. Я встиг витягнути з машини двох хлопців. Однак тоді у нас загинуло шестеро чоловік.
– Вам довелося брати участь у двох війнах. Яка з них для Вас була важчою?
– У цих двох війнах абсолютно різна тактика і система бою. Різні географічні й кліматичні особливості місцевості. Проте важче було воювати на рідній землі. По-перше, у 18 – більше ентузіазму і все сприймається простіше. Та й організм витриваліший. В Азії я швидко пристосувався до місцевого клімату. А гірської тактики ведення бою нас навчали протягом трьох місяців до відправлення в Афганістан.
По-друге, воюючи в Афганістані, ми чітко знали, хто наш противник і кого остерігатись. Зараз же на своїй землі важко зорієнтуватись, хто твій друг, а хто ворог. Людина, яка щойно тобі посміхалася, може одразу ж телефоном передати противнику, в якому напрямку пішла твоя група. Тому доводилося хитрувати, вигадувати якісь небилиці, аби убезпечити себе від небажаних зустрічей.
По-третє, раніше забезпечення армії було, звичайно, інше. Солдат ні в чому не мав нужди. Тоді у нас були добротні палатки, які не просто розбивали на рівній місцевості, а натягували на каркас, вимощений із кам’яних глиб. Було гарне обмундирування, постійно видавали нову форму, навіть якщо ти не встиг зносити попередню. Військовим у зоні АТО доводиться набагато складніше. Більшість умов для солдат створюють волонтери: харчування, лікарські засоби, побутові речі, технічні засоби… Нам дуже допомагали жовтоводські волонтери. Ремонтували БТРи і БМП ще 80-х років випуску. Видно, що ці машини уже добряче побиті у боях, певно ще за радянських часів. В одній з них башта була уже приварена і посічена осколками. У Жовтих Водах обладнали дві пересувні бані, в яких можна купатись і прати. Люди, які цим займалися, працювали по кілька змін, залишались на ніч, щоб зробити для військових такі корисні речі. Я вдячний всім жовтоводцям, хто жертвував грішми, часом, зусиллями.
– Що допомагало відволікатись від напружених буднів?
Час від часу приїжджали групи волонтерів із концертною програмою. Тоді всі збирались, і була можливість відволіктися думками, відпочити душею.
Велика втіха на війні – домашні улюбленці. А вони є практично на кожному опорному пункті. У Попасному нам танкісти подарували маленьке цуценя – самичку сибірської лайки. Назвали її Беха. Вона підросла і стала вірним нашим помічником, всюди була з нами. Після тяжких завдань, обстрілів повертались на базу знервовані, напружені. Беха завжди зустрічала нас із радістю. Підійде, притулиться, уткнеться в коліно… Погладиш, поговориш до неї – і вже заспокоюєшся. А ще тварини безпомилково відчувають небезпеку. Коли Беха починала непокоїтись і ховатися у бліндаж або під БТР, ми теж швидко ховалися – завжди хвилин через 5-7 починався обстріл. І така випереджальна реакція не тільки у нашої собаки. Хлопці з інших частин розповідали, що їх улюбленці теж поводяться подібним чином. В одній частині хлопці завели півня і дві курочки, зробили їм будку. Перед обстрілом півень заганяв курей у будку і ховався сам. Тоді бійці знали, що треба й собі мерщій у сховище.
Великою підтримкою для нас були дитячі малюнки й сувеніри. Якось із міського дитсадочка нам передали прапор, на якому дитячими руками були виведені малюночки і якісь слова. Це було так зворушливо. Ми вивісили прапор на видному місці, щоб завжди бачити, за кого ми тут стоїмо і ризикуємо життям. А якось нам роздавали дитячі сувеніри із різних міст. Мені дістався плетений хрестик, біля нього був папірець із підписом. Виявилось, що його виготовила дівчинка 2-го класу із Жовтих Вод. Це була дуже приємна несподіванка. Я завжди носив цей хрестик із собою, він і зараз у мене є. Хочу зустрітися з цією дівчинкою, щоб подякувати їй і віддати цей хрестик. Нам передавали й маскувальну сітку, виготовлену дітьми.
Будучи там, на війні, я уявляв, як ці діти своїми рученятами щось виготовляють, плетуть, пишуть для нас і відчував, що комусь ми небайдужі і те, що ми робимо, комусь потрібне.
– Чи була мрія, яку хотілося здійснити при поверненні додому?
– Хотілося посидіти десь тихенько біля річки й порибалити. І я це бажання здійснив.
Тетяна КОРОБЕЙНИКОВА, Жовтоводскі Вісті
