26 квітня з нагоди Міжнародного дня пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф та 31-ї річниці трагедії на ЧАЕС в музеї ім. Ю.Пригожина відбулося засідання історичного клубу «Пам’ять» в рамках спільного проекту СШ №10 та музею «Без минулого немає майбутнього».
Засідання розпочалося піснею «Золоте серце» та врученням усім присутнім талісману у вигляді сердець. Хвилиною мовчання вшанували ліквідаторів, що пішли у вічність.
Учасники клубу розповідали історичні факти часів трагедії про наших земляків.
У Жовтих Водах нині мешкає Федосенко Валентина Іванівна. Вона – дружина Федосенка Віктора Григоровича, двоюрідного брата Тищури Володимира Івановича. Федосенко Валентина Іванівна, чоловіка якої вже немає на цьому світі, свято береже пам’ять про нього і про його брата. Валентина Іванівна розповіла, що Володимир Іванович Тищура був військовим пожежним на ЧАЕС. Старший пожежний, старший сержант. Захоплювався мотоспортом, був першорозрядником, досконало розбирався у мототехніці. Того дня, коли сталася аварія, у зміну повинен був піти інший пожежник. Але Володя йому сказав: «Ти щойно одружився, ти повинен жити!» І пішов у зміну за того хлопця. 26 квітня 1986 року Володимир разом зі своїми товаришами працював в умовах підвищеної радіації доки вистачило сили. Машини «Швидкої допомоги» на шаленій швидкості везли героїв-пожежників до лікарні. Володя і його товариші дуже постраждали, але встигли зробити головне – вгамували полум’я. 10 травня1986 року Володимира Івановича Тищури не стало. Герой посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора, хрестом «За мужність», йому присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». 26 квітня 1987 року Валентина Іванівна була в Москві проїздом і заїхала на підмосковне Митинське кладовище. На скромних плитах з червоними зорями навіки виписані імена Правика, Ващука, Ігнатенка, Кибенка, Титенка, Тищури. Рівно через рік їх було 28 осіб, по 14 у ряду. На це священне місце приходить дуже багато людей з живими квітами.
Із листа Рябенка Петра Володимировича: «Привет из Иванково! Здравствуйте, дорогие мама, Валера, Света и Олежка! С горячим солдатским приветом и массой наилучших пожеланий к вам Петя. Вечером нас увезли из Кривого Рога, а утром были в Белой Церкви. Там нас сразу переодели и посадили на автобусы. И 4 часа ехали до Иванково. Один парень выбросился с поезда под колеса. Наверное, сильно переживал… Я уже был один день возле реактора, работал возле четвертого блока. Описывать много не буду. Приеду – расскажу все. Уже все видел, узнал. Здесь почти каждый второй – водитель. Ребята не хотят работать шоферами: кто водитель, так те по 6 месяцев служат. Хоть и машины зараженные сильно. А так – 4,5 рентген – и домой! Через час заступаю дневальным по офицерскому общежитии…»
Про ліквідатора Білоуса Андрія Леонідовича і досі з безмежною любов’ю згадують його рідні і друзі. В травні 1986 року 25-річний Андрій отримав завдання терміново перегнати пожежну машину в Чорнобиль, де трапилась аварія. Але додому повернувся нескоро, бо залишився, щоб рятувати світ від радіаційного лиха. Працював на самоскиді МАЗ. Підвозив залізобетон і бетон для безперервного бетонування саркофагу. Разом з напарником працювали цілодобово, у дві зміни. За добу «намотували» близько 1500 км. Після кожної зміни спецодяг змінювали, а машині робили дезактивацію. Через місяць перед від’їздом додому на пункті дезактивації після обробки машини провели заміри і виявили, що вона «фонить». Друга і третя обробка не допомогли. Довелось відправити машину у «могильник». Тож додому Андрій Леонідович дістався автобусом. Якщо машина отримала таку величезну дозу опромінення, то чи міг водій уберегтися від невидимого ворога?
Ось що розповідає про свої чорнобильські будні ліквідатор Віктор Андрійович Сікун. На календарі був січень 1987 року. Його, як досвідченого інженера-будівельника, було призначено на посаду начальника будівельно-монтажного управління 13-го району, де налічувалося 3600 осіб різних будівельних професій. Взаємодіючи з військовими з хімічних частин, вони повинні були локалізувати наслідки аварії на 4-му енергоблоці, який був щойно накритий саркофагом, аби забезпечити запуск третього енергоблоку. Навіть була вже встановлена дата – до 1 травня того ж року. Впоратися з таким обсягом робіт та ще в такий короткий термін виявилося неможливим, адже у процесі ліквідації наслідків руйнування виникали нові непередбачувані проблеми. Так, довелося міняти покрівлі на всіх уцілілих реакторах, а не на одному, як планувалося спочатку. А це – об’єкти загальною площею у п’ять тисяч квадратних метрів! Не менш важливо було швидко замурувати потовщену захисну стіну від радіаційного випромінювання зруйнованого реактора, починаючи з 60-метрової відмітки до 70-метрової із спеціально виготовленого щільного шлакоблоку, вагою 50 кілограмів кожний. Не всім будівельникам ця робота була під силу і до душі. Тому, віддавши наказ кожному віднести по 10 штук, Віктор Андрійович і сам узяв на плече важку ношу та першим почав підійматися металевими сходами. Цю незначну відстань він подолав за 32 хвилини.
Ось що пригадує ліквідатор Савчук Сергій Володимирович. У Чорнобильській зоні працював з 25 серпня по 25 вересня 1986 р. у якості лікаря-терапевта і завідувача в лікарській амбулаторії Управління будівництва -605. Амбулаторія являла собою нову одноповерхову дерев’яну будівлю, побудовану жовтоводцями. Разом з колегами їздили в Прип’ять за спеціальними перепустками і дозволами на вивіз устаткування, звідки і привезли все необхідне обладнання. У пам’яті Сергія Володимировича назавжди залишиться не скільки ІV енергоблок, стільки широка смуга сосен з полинялими іржавими голками, а під ними зелена трава. Так званий рудий ліс – слід радіоактивної хмари. Далі Прип’ять – місто-привид за колючим дротом. КПП. Покинуті багатоповерхівки, порожні вулиці, дитячий майданчик без дітвори, кинуті іграшки і вітер, що несе уривки газет, якихось пакетів, випрана білизна, що не знята з балконів, нявкання кішки і ні душі… Важко в це повірити. Усередині тебе якийсь тягар. Всюди порожнеча, смерть. А радіація? Був якийсь свербіж на руках, обличчі (це незахищені спецодягом ділянки тіла), невеликий головний біль. Інших відчуттів не було. Знаючи, що ворог невидимий, дотримувався заходів безпеки. Тому і постригся майже «під нуль», щоденний душ, зміна одягу і засобів захисту. Робота лікаря нічим не відрізнялася від роботи мирних буднів. Людей багато, працювали по 12 годин, з 8.00. до 20.00. «Ліквідатори, кажуть, герої. А як на мене,- говорить Сергій Володимирович , – це прості люди, кожен з яких працював на совість заради своїх близьких і рідних, заради майбутнього. Просто так були виховані».
Ліквідатор Лисицин Владислав Петрович згадує про важку і відповідальну роботу залізничників, які цілодобово забезпечували доставку вантажів на ЧАЕС. Без злагодженої роботи цих відданих людей неможливо було б швидко і якісно збудувати об’єкт укриття над зруйнованим реактором. «Я не знаю,- згадує Владислав Петрович, – звідки бралися сили у наших залізничників, але ніхто ні на що не скаржився. Про напруженість роботи людей говорить такий факт, що в період з липня по листопад 1986 р. з колективу залізничного цеху двоє людей потрапили в клініку з нервово-психічними розладами і один помер від серцевої недостатності. Після першотравневих свят було прийнято рішення про підготовку одного з тепловозів для роботи в небезпечній зоні. Все це було новим і незрозумілим. Приїхали фахівці із захисту від радіації. Оглянули тепловоз. Скромні підрахунки показали, що товщина покриття кабіни тепловоза повинна бути не менше 25 мм свинцевого листа, а всього треба близько 10 тонн. Постало питання: як забезпечити видимість? Незабаром почали надходити свинцеві плити і привезли напівпрозоре скло, яке затримувало випромінювання на 75%. Всі монтажні роботи проводились працівниками Ремонтно-механічного заводу «Схід ГЗК» при постійній консультації фахівців-залізничників. Робота йшла практично цілодобово. На початку червня тепловоз був готовий до відправки. Умови роботи на такому локомотиві були пекельними. Видимість погана. Огляд навколишнього середовища – обмежений. Аж через три тижні з державного тепловозобудівного заводу прибув новий тепловоз, обладнаний дистанційним управлінням з захисної кабіни, встановленої на причіпній платформі. Але наш жовтоводський тепловоз і наші залізничники були першими.
Всі ці та інші події, пов’язані з трагедією на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року, навіки вписані чорними рядками в історію України.
З квітня 2015 року Чорнобильська АЕС перебуває на етапі остаточного закриття та консервації. А 29 листопада 2016 року на Чорнобильській АЕС відбулися урочистості з нагоди завершення насування Арки на об’єкт «Укриття» і зруйнований аварією четвертий енергоблок. 30 років тому у Чорнобилі відбулася найбільша в світі техногенна катастрофа. 30 років тому десятки і сотні тисяч героїв-чорнобильців зробили все для того, щоб захистити світ від ядерної загрози. За 260 днів героїчних зусиль команда з 90 тисяч чорнобильців побудувала саркофаг, який був тоді розрахований рівно на 30 років для того, щоб захистити Україну і світ від ядерного забруднення. Президент України назвав нове укриття унікальною спорудою, задля будівництва якої свої зусилля разом з Україною об’єднали 28 країн-донорів, які зібрали більше 1 млрд 417 млн євро. До роботи над проектом було залучено 10 тис. працівників з багатьох країн світу. Загалом 40 країн взяли участь у цьому будівництві. Хтось порівнював цей об’єкт з Ейфелевою вежею чи статуєю Свободи. Це насправді унікальний об’єкт 110 м у висоту, 257 м у ширину, 164 м довжиною. Це є найбільша у світі рухома конструкція, яка коли-небудь будувалася людством.
За матеріалами історичного клубу «Пам’ять» СШ №10.
Відео: ПН ТРК “Степ”
Related Images:
